«Золоті» правила спілкування з рідними, які приходять з фронту
Як зустріти рідну людину, яка приходить з фронту? Що запитати, а про що не варто; що розказати, а з чим зачекати; як поводитися… Цих «як» і «що» безліч рояться у голові тих, хто чекає на близьких з війни, або раптово зустрічає знайомих воїнів, які в короткій відпустці.
Найперше, напевно, що важливо усвідомити, – це те, що тепер ваші рідні чи товариші мають особливий досвід. Фізіологічний стан, в якому вони перебували, відрізнявся від того, в якому ми звикли жити щодня. Фактично він/вона тривалий час були на межі життя і смерті, де є лише біле і чорне – без напівтонів, і це не могло не вплинути на їх свідомість і на те, яким вони бачать світ довкола.
Знадобиться певний час, аби минули надмірне збудження, тривожність та підсвідоме очікування небезпеки. І підтримка близьких – те, що може реально допомогти.
«Підтримка – це надзвичайно крутий ресурс. Крутіший, ніж найдорожчі антидепресанти. Сім’я, яка сприймає і розуміє, – це, мабуть, 50% того, що людина зможе гарно відновитися. Але не кожна родина має потрібні знання і навички. Тут недостатньо лише терпіння і любові. Тому мало на людину просто чекати. Готуйтесь. Я завжди раджу відвідувати групи підтримки – зараз є такі можливості. Часто це відбувається онлайн. У таких групах можна отримати навички, які б допомогли родині правильно зустріти військовослужбовця», – говорить Ксенія Возніцина, директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна» МОЗ України.
«Золоті» правила спілкування з воїном вдома
Тим, хто чекав/чекає рідних з війни теж не легко. Часом вони потребують не меншої підтримки, ніж воїни. Порозумітися і не ранити захисника допоможуть такі поради:
- Передусім подбайте про відчуття безпеки довкола людини. Адже психіці потрібно більше часу, ніж тілу, щоб повернутися до звичного життя.
- Не створюйте додаткових провокацій, не робіть сюрпризів.
- Не ставте тригерних запитань (Що ти відчував/відчувала, коли вбивав?) та питань на кшталт «Коли закінчиться війна?»
- Не знецінюйте та не звинувачуйте: найболючіше, що можуть почути захисники: «Навіщо ти туди поїхав/ла?», «Я тебе туди не посилав/ла». Не варто говорити такого ні вголос, ані подумки, адже іноді ми «мовчимо» дуже виразно).
- Намагайтеся, на скільки це у ваших силах, стишувати емоції, гасити їх. Пам’ятайте: сум, туга, лють, агресія, які можуть прориватися назовні вдома, адресовані не вам. Так виявляється не до кінця пережита ненависть до ворога, тривалий стрес і втома.
У таких випадках згадуйте про три базиси спілкування: не жаліти, поважати і підтримувати.
Не розпитувати, але бути поруч і бути готовим вислухати
Психологи також радять, не добиватися, щоб людина щось розповіла. Але водночас треба дати надію: я поруч, я буду намагатися зрозуміти тебе. І якщо ти захочеш про це поговорити, я можу це вислухати.
При цьому не слід підтримувати спроби уникнути таких розмов: це може бути однією з ознак певних стресових розладів. Якщо такий апатичний стан і абсолютне небажання спілкування затягуються на 3-4 місяці, пів року – це може свідчити про те, що стан вже перейшов з перехідного в більш серйозний.
Якщо є потреба, слід пробувати говорити, що в Україні є кваліфікована допомога, є заклади, які знаються на цьому. Можна пошукати когось із побратимів, хто був із досвідом такої роботи, це дуже допоможе.
Але, за словами Тетяни Сіренко, заступниці директорки з психологічного напряму Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна», військовому не потрібно просто казати, що йому потрібна допомога психолога. З ними це не працює.
«Їм треба пояснити, які вигоди він з цього матиме від цієї консультації і роботи, конкретні. Краще переводити акцент з проблеми на рішення, говорити категоріями симптомів, а не діагнозів. Наприклад: ти погано спиш, тобі сняться жахливі сни, ти здригаєшся і падаєш на підлогу у разі гучних звуків – і це заважає тобі функціонувати. Якщо ти звернешся до психолога, він допоможе тобі подолати ці симптоми: краще спати, впоратися з нав’язливими думками і спогадами, стати менш вибуховим», — стверджує пані Сіренко.
Це складний період для родини, але це можливо витримати. Потрібно пам’ятати про те, що ваша близька людина зробила і для сім’ї, і для України. Те, що вони переживали – часто людині навіть важко розповідь про це витримати. Тож поважне ставлення і підтримка – найголовніше.
«Треба кожному з нас просто пам’ятати, щодня, коли ви дивитесь або на людину в військовій формі, або це вже ветеран, – ці люди зупинили російську армію, крапка. Ці люди вберегли нас, — розказала Ксенія Возніцина в одному із недавніх інтервʼю. – Ви маєте відчувати щастя і повагу, що поруч з вами ця людина. Це просто люди-велетні. Для нас це люди-велетні, які були в страшних умовах, вижили і тепер вони з нами. Від них іде таке внутрішнє світло. Тому я завжди дуже прошу суспільство перестати боятися цих людей. Змініть своє уявлення про них і вам стане від цього легше».
Матеріал підготовлено МОЗ України в межах впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я Ти як? за ініціативою Олени Зеленської.